Проблема соціалізації особистості військовослужбовця лише в останні роки потрапила у центр уваги військових вчених: філософів, психологів, соціологів та педагогів, які відмічають що “ проблема соціалізації в трудовій, політичній, правовій, культурній та інших сферах досить повно відображені у вітчизняній науковій літературі, у той час, коли цей процес стосовно Збройних Сил досліджений недостатньо” [ 3, с.37]. Дійсно, аналіз цієї проблеми показав відсутність дійових способів і методів впливу, а також регуляції цього процесу, недостатність розробок педагогічних механізмів та врахування особливостей педагогічних умов соціалізації особистості військовослужбовця.

У пошуках вирішення вищевказаних проблем на наш погляд необхідно визначитись з самим поняттям “соціалізація”, яке у сучасній українській педагогічній науковій літературі трактується як “процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення і розвитку як цілісної особистості” [ 2, с.314]. При цьому велику роль грає соціальне оточення у взаємодії з яким людина набуває певних соціальних рис та якостей, активно засвоює та відтворює систему суспільних зв'язків. У цьому випадку ми маємо справу з соціальним або громадським вихованням, яке є об'єктом вивчення соціальної педагогіки. Саме соціальна педагогіка розглядає питання, як, та які соціальні обставини впливають на виховання людини, яке значення у процесі виховання мають засоби масової інформації, сім'я, суспільні інститути та організації, серед яких Збройні Сили займають далеко не останнє місце.

Ще в 1991 році відомий військовий педагог А. В. Барабанщиков відзначав: “Дуже важливим уявляється дослідження військової частини (полку, корабля) як соціуму життєдіяльності змінного (солдати, сержанти) і постійного (прапорщики, мічмани, офіцери та члени їх сімей) складу, механізмів комплексування усіх факторів формування особистості та її розвитку в армійських умовах. З'явилась необхідність у виокремленні військової соціальної педагогіки” [1, c. 61].

Але нажаль цей напрямок досліджень, у соціально - педагогічному аспекті, не отримав належного розвитку, хоча у військах виникла найгостріша проблема методологічного та практичного плану, яка укладається в необхідності врахування педагогічних умов, керуванні обставинами, які прямо або опосередковано діють на військовослужбовців, організація цих обставин в оптимальну систему, що забезпечує необхідний вихований ефект.

Вирішуючи свої завдання військовим педагогам усіх рівнів необхідно ширше спиратись на історію педагогіки (яка вивчає розвиток педагогічних ідей та теорій), історію виховання (як складалась практика виховання на різних етапах розвитку людства), а саме головне звернутись до педагогічної спадщини відомих вітчизняних педагогів, зокрема А.С.Макаренка. Саме він дає нам змістовну відповідь, чому на потязі десятьох останніх років остаточно не вирішено “завдання щодо створення оптимальної системи виховання військовослужбовців “ [ 5, с.62]. А.С. Макаренко зауважує: ”практики-педагоги губляться серед багатьох емпіричних прийомів, які не пов'язані у струнку виховну систему. Кращі наші вчителя знають надзвичайно цінні прийоми виховання волі, опрацювання внутрішнього кодексу поведінки .., пропонують у цій області своєрідні винаходи, цікаві починання. Але таке дослідництво слабо заохочується органами народної освіти та край слабо вивчається[4, с. 63]. Крім того А.С.Макаренко вказує ще на цілий ряд причин які є перепоною на створенні необхідної виховної системи: розпиленість педагогічних сил, боязнь сміливого почину, невизначеність виховного процесу.

Не менш актуальнішою проблемою є проблема колективізму у військових підрозділах. Соціально – економічна трансформація українського суспільства викликає зміну ціннісних орієнтацій у свідомості військовослужбовців. Диференціюючи фактори соціальної дійсності переважають інтегруючі, що призводить до переваги егоїстичних тенденцій у поведінці армійської молоді. На наш погляд, це є негативним фактором, який має поганий вплив на дружбу та військове товариство. Маючи на увазі колективний тип військової праці, яка інтегрована у понятті “колективна зброя”, теза А.С.Макаренка набуває особливої актуальності: “ Колектив об’єднує людей не тільки через загальну мету та загальну працю, але через загальну організацію цієї праці. Загальна мета – не випадковий збіг приватних цілей, а саме мета всього колективу. Співвідношення суспільної та приватної мети у нас не є співвідношення протилежностей, а тільки відношення суспільного до приватного, яке залишаючись тільки моїм, буде мати висновок у загальне в особливому порядку”[4, с. 98].

Актуальність педагогічної спадщини А.С.Макаренка особливо проявляється в умовах розбудови Збройних Сил України, пошуку та розробки найоптимальнішої педагогічної системи виховання військовослужбовців, дослідженні педагогічних умов соціалізації особистості військовослужбовця. На наш погляд, у процесі вирішенні вищевказаних проблем та завдань кожний військовий педагог завжди повинен пам’ятати слова А.С.Макаренка: “Моя педагогічна віра: педагогіка – річ насамперед діалектична – не може бути встановлено ніяких абсолютно правильних педагогічних мір та систем. Усяке догматичне положення, яке не виходе з обставин та вимог даної хвилини, даного етапу, завжди буде порочним”[4, с.99].

ЛІТЕРАТУРА.